І ось знову я, привіт.
А хто я зараз і чому "знову привіт"? Стільки минуло часу і стільки всього змінилось. Наприклад, зараз я пишу ці рядки, прислухаючись до кашлю доньки крізь її міцний сон і свою музику в навушниках, яка допомагає мені хоч якось зібратись з силами і думками щоб знову почати писати, хоча б щось, хоча б тут. Але насправді сили і думки з’являються від спогадів, де я сиділа довгими ночами на своєму довгому балконі і писала, годинами, про все, навіть не дивлячись на клавіатуру, настільки руки, пальці пам’ятали всі клавіши. Що ж, зараз я дивлюсь прямо на них, і це чесно кажучи збиває. Та й макбук виявляється не є найкращим варіантом для такого довгого тексту. Well, я надіюсь принаймні що він буде таким) Насправді, найважливіший момент цього спогаду полягає в тому, що я належала собі. Я могла бути у фокусі своїх почуттів, емоцій, думок і вони лились через текст, слова самі по собі зринали і доповнювали одне одного, і що цікаво, жодного разу я не зупинялась аби подумати, а що писати далі. Фокус. Безперервний внутрішній потік. Не завжди приємний, але відвертий. Можливість завжди нирнути глибше, зазирнути подалі, відчути сильніше і бути присутнім в своєму житті. Бути. Ось ключовий момент мого спогаду. І ОСЬ Я ТУТ. Капслок увімкнувся випадково ( пальці по новій звикають до клавіш), але напевно так і мало б бути. Бо сьогодні я сказала собі в дзеркало перед тим як взяти в руки ноут, ось я тут, але хто я, яка я і для чого я тут? З кожним днем ці питання стають все нагальнішими і все менше виходить закривати на них очі буденними справами, логічними поясненнями і просто збувати своє життя з дня в день. Але жити стає все душніше, буквально повітря стає менше, насиченість втрачається, місце лишається зрозумілим, типовим, звичним буденним речам. Мені вже знайоме це відчуття, начебто ти тонеш, спочатку копирсаєшся, робиш безліч непотрібних різких рухів (читай рішень) , намагаєшся вхопитись за будь-що, відчайдушно прагнеш спасіння. Потім приходить розуміння що хапатись немає за що і нікого окрім тебе теж немає, але ж сам себе з води не витягнеш. Змиряєшся. Тонеш. Аж до моменту усвідомлення, що вода це лише декорація, а в тобі ще є життя. Магія полягає в тому, що саме в момент усвідомлення характер твоїх рухів змінюється, вони починають набувати сенс, стають виваженими, спокійними, здатними витягнути тебе з будь-якої глибини. Тиша. Рух. Другий. Світло. Ковток свіжого повітря. І так, ти зробив це сам. Меджик, isn’t it? Але сенс навіть не в цьому, селфмейд цитати на сьогоднішній день лунають з кожного другого профіля. «Я змогла і ти зможеш», « Все залежить від тебе», « Ти сам творець свого завтра», все це прекрасно і зрозуміло. Але сенс лежить в самому процесі. В когось він проходить миттєво, а хтось проживає його роками. Але кожен рано чи пізно має спуститись на свою глибину, щоб усвідомити цінність життя і необхідність його жити, а не збувати.
Мені здається, що я саме в процесі цього усвідомлення і хочеться зафіксувати всі емоції і думки, які в цій точці з’являються. Мені ще багато чого не зрозуміло, забагато запитань, замало відповідей, багато туману і темноти, але з розумінням що світло точно попереду. Потрібно лиш не поспішаючи, виважено туди прямувати, проходячи крок за кроком, думка за думкою, відчуття за відчуттям. На сьогодні мені водночас спокійно від нового усвідомлення життя всередині, але й багато страху перед незрозумілим майбутнім. Я знаю, що з кожним кроком ставатиме все ясніше, світліше, тепліше. Я знаю, що там я зустрінусь з собою, знову. Вже іншою, але собою. Попереду багато роботи і довгий шлях, але я знаю, що я є в себе, я своя найбільша опора. Тепер ці слова для мене набули нових значень. На якій глибині я б не була, я є у себе. А в мене завжди є Віра. Я буду тут ділитись своїм шляхом, який я вже пройшла і який мене чекає попереду. Мені це важливо, мені це необхідно. І якщо хоча б одній людині відгукнеться хоча б одна фраза, я знатиму, що відкриваюсь не дарма. Мені є що сказати, мені є чим поділитись і що відкрити. І я це зроблю.
Commenti